ВО "Свобода"

ENG

25 липня 2015
Боєць "Канада": Для мене неприйнятно сидіти за океаном, і просто дивитись, як хтось інший захищає мою країну
Боєць "Канада": Для мене неприйнятно сидіти за океаном, і просто дивитись, як хтось інший захищає мою країну

"Реінкарнація Романа Шухевича" ‒ так жартома говорять побратими про мого співрозмовника, бійця "Карпатської Січі" з позивним "Канада". І справді, друг "Канада" надзвичайно схожий на легендарного командира УПА. А ще він цікавий і тим, що протягом останніх п'ятнадцяти років проживає в Канаді, але побачивши, що на його Батьківщині почалась війна, не вагаючись зголосився піти добровольцем до "Карпатської Січі".

"Родом я з Хмільника Вінницької області, останні п'ятнадцять років проживаю у Ванкувері, в Канаді. Останній місяць живу в Чернігові, допомагаю побратимові Андрію Міщенку у виборчій кампанії. Отримую освіту в Університеті ім. Саймона Фрейзера, здобуваю подвійний диплом з французької мови та політології", ‒ розповідає про себе боєць "Карпатської Січі".

Чому Ви вирішили піти на фронт, зважаючи на те, що протягом останніх 15 років проживаєте в Канаді?

Хоч я і живу там, але все одно залишаюсь українцем, де б я не був. Це мій нарід, це моя земля, і я не міг собі дозволити за неї не боротися. Я довго над цим думав, і на певному етапі вирішив: дасть Бог доживу до того віку, коли в мене будуть діти та онуки. Десь вони прочитають про цю війну. Вони підійдуть, до мене та запитають: "Діду, а де ти був, коли на нас москалі напали?". Іншої відповіді, крім такої, що я поїхав захищати Україну, я не бачу. Навіть зараз, на цьому етапі життя, сказати, що я сидів десь там, за океаном, і спостерігав за цим, поки хтось інший захищав мою країну, для мене це неприйнятно.

Як відбувались події Революції гідності в Канаді? Адже ми з екранів телевізора бачили, як діаспора підтримувала нас, брала участь в пікетах, акціях на підтримку Майдану. Розкажіть про це.

Насправді Революція гідності дуже сильно згуртувала українську діаспору як в самій Канаді, так і в цілому світі. Коли тільки починались події і ще не було таких телепроектів на кшталт "Громадського" чи "Еспресо ТБ", ми дивились "стріми" з майдану Незалежності, наприклад, Аронця. Люди дуже часто приходили з роботи і всю ніч спостерігали за подіями на Майдані. Чимало визначних подій Революції гідності відбулось посеред тижня. Наприклад, у вівторок чи в середу. І ми, українська громада, максимально швидко згуртовувались, і виходили на акції підтримки Майдану, щоб показати всьому світу, що ці події надзвичайно важливі, що українців в Канаді багато (сміється), що треба допомагати Україні. Збирали кошти, допомогу, передавали через авторитетних людей. Дехто навіть поїхав на Майдан, а дехто, через роботу чи інші обставини, не міг собі цього дозволити. Але все одно, серцем та душею, ми були з Вами.

Розкажіть про свій бойовий шлях.

Розпочну з маленької передісторії. Я приїхав в Україну для того, щоб вступити до "Карпатської Січі". Я знав про цей підрозділ, і бачив, що це дієвий, а не розпіарений батальйон. Там воюють мої однодумці, переважно це свободівці. Я у Ванкувері є заступником голови прихильників свободівців. Був вийшов один відомий фільм, і я організував його показ, з метою збору коштів на потреби "Карпатської Січі". І хоча у нас українська громада не така велика, але нам все-таки вдалось зібрати чималу суму. Коли я приїхав, то зв'язався з командиром Олегом Куцином, він запросив до себе на базу. І сталось так, що я разом із волонтерами потрапив на фронт, де вирішив залишитись. До того, як потрапити на війну, я вмів користуватись зброєю, а весь досвід я здобув на передовій: під снайперськими обстрілами, під артобстрілами. Вже відбув декілька ротацій в Пісках. І як мені кажуть, я маю підготовку середньостатистичного бійця, яку здобувають місяцями.

Чи важко було пересісти зі студентської парти в окоп у Пісках?

Морально та фізично перейти від мирного життя до окопів було не складно. Це моя життєва позиція, я не міг інакше. А от повертатись із бойових дій у мирне життя набагато складніше. Особливо зараз, коли відбувається передвиборча кампанія, чуєш від багатьох людей певні тези, які в жодні розумні межі не вкладаються. Але я не зневірююсь, знаю, що ми робимо добру та потрібну справу.

Чи маєте інформацію про те, що хтось із канадійської діаспори воює в інших батальйонах, а можливо навіть і у Вашому?

Щодо нашого батальйону, то крім мене немає нікого з Канади. Але коли я ще був у Ванкувері, то читав у пресі, що є діаспоряни, які поїхали воювати за Україну у складі добровольчих батальйонів. Такі випадки є, але вони дуже нечисленні. Можливо п'ятеро чи десятеро осіб. Можу помилятись. У мене був задум знайти цих людей, хоча б для спілкування, обміну враженнями, досвідом. Зрештою, ця стадія війни має колись завершитись, а фронтові побратими ‒ це люди з якими, я ніколи не втрачу контакт. Адже тільки вони можуть зрозуміти через що ти пройшов. У майбутньому я хочу заснувати якусь організацію, яка буде допомагати Україні, коли настане активний мир. Адже ми знаємо, що війна з московією триває сторіччями, і скоро вона не закінчиться, але сподіваюсь, що скоро на Донбасі запанує мир.

Які розмови про війну ведуться серед канадійської діаспори? Як вони допомагають війську?

Так як і в Україні, коли волонтерський рух, заснований ще на Майдані, почав займатись допомогою війську, так само це відбулось і в Канаді. Допомога іде, люди готові допомагати, хоча як і в Україні вже трохи фінансово виснажились, але все одно намагаються це робити. Мушу сказати, що є певна недовіра до представників влади. Тому ця допомога передається через приватних осіб, яких добре знають, які перевірені. Адже не вперше так відбувається, що допомога передається з усього світу, подолавши тисячі кілометрів, а вже за кількасот кілометрів, на дорозі від Києва до фронту десь губиться. На всьому, що надсилається, є наліпки, на яких написано: "Для фронту. Не для продажу. Продаєш це, продаєш Україну". Наша діаспора прекрасно розуміє, яка в Україні влада та з кого вона складається, і на що вона здатна, щоб покласти декілька гривень собі в кишеню. Тому вони дуже скептично ставляться до чиновників, але готові допомагати. Бо розуміють, що вкотре можуть втратити Україну. А цього ніхто не хоче.

Спілкувався Ігор Гавриленко