ВО "Свобода"

ENG

26 вересня
"Він був попереду і вів за собою. Ніколи не ховався"
"Він був попереду і вів за собою. Ніколи не ховався"

Мати загиблого Героя Ксенія Лоскот шукала свого сина майже цілий рік

У попередніх числах часопису ми писали, що у 26-й день Незалежності, під час військового параду, Президент України посмертно нагородив званням Героя України бійця "Легіону Свободи" капітана Євгенія Лоскота ‒ заступника командира розвідувальної роти 1-ї танкової бригади, капітана ЗСУ, члена Чернігівської обласної організації ВО "Свобода". Нагороду отримали 7-річний син Тарас і мати офіцера Ксенія Лоскот. У третю річницю з дня смерті Героя спілкуємося з Ксенією Данилівною ‒ очільницею Козелецької районної "Свободи", яка розповіла про військові будні та небуденні подвиги свого сина Євгена, про біль материнської втрати, довгий шлях пошуків і повернення загиб­лого капітана додому.

"КОЛИ ЖЕНЯ закінчив школу, ‒ починає розповідь Ксенія Данилівна, ‒ вирішив вступати в Одеський інститут Сухопутних військ, хоча йому тоді не було й 17 років. Ми жили у військовому містечку Десна, де багато хлопців-випускників йдуть у військові інститути. Женя вступив аж на третій раз, коли вже був в армії (пішов служити восени 2001 року). Служив у 101-й бригаді охорони Генерального штабу Міноборони. Йому дуже подобалося вчитися, хоча курсантська доля нелегка… Закінчивши інститут, служив у військовій частині А-1048 на посаді командира взводу. Після Помаранчевої Революції мав велику надію, що служитиме в патріотичній українській армії, але коли до влади прийшли регіонали, така надія покинула нас. Женя мав настільки гостре розчарування тими процесами в армії, що вирішив покинути військову службу. Я не змогла його відмовити, хоча й намагалася.

Коли почалася Революція Гідності, працював у Києві, і в кожну вільну від роботи годину був на Майдані. Я страшенно хвилювалася за нього, бо ж знала його темперамент… Женя, до речі, мав поранення ще тоді, коли не було вбитих: 20 січня йому поцілили гумовою кулею у щоку під час сутички з беркутівцями. Тоді, пам'ятаю, приїхав разом з дружиною Танею додому, побув кілька днів і знову повернувся на Майдан. Я його не тримала, розуміла, що не зможу… Революційні події 2014 року для мене були страшніші, ніж війна. Його побратим Віктор Тишковець, людина поважного віку, постійно був з ним на Майдані і пізніше розповів мені, що вони мали один шолом, і коли їх обстрілювали снайпери, Женя віддав його йому. "Він був попереду і вів за собою, ніколи не ховався", ‒ це слова того побратима. А одного разу хлопці помітили, що Женя кудись пішов. Ніхто не знав, де він подівся, і вже почали хвилюватися, аж тут він приходить. "Де ти був? ‒ питають. ‒ Я ходив на той майдан. ‒ Навіщо? ‒ Хотів подивитися їм в очі". Такі-от свідчення…

Коли вже був перелом Революції, коли Янукович подався з України, ми всі відчули величезне полегшення. Це були дні ейфорії. Я не могла повірити, що це насправді сталося. …Пригадую, як відчинила двері ‒ а на порозі Женя з велосипедом. Купив на зар­плату. Весь мокрий, бо швидко їхав додому, але такий щасливий! Казав, що будемо їздити влітку сім'єю велосипедами на річку. Велосипед ‒ є, а Жені немає…".

Війна

"Коли почалися події в Криму, мій молодший син Максим, теж військовослужбовець, виїжджав зі своєю військовою частиною в Сумську область, ближче до кордонів з Росією. Я саме збирала йому речі, аж тут до хати влетів Женя ‒ схвильований, але вольовий, зібраний. Купив Максимові ліхтарик, ніж, шнури, водонепроникний чохол для документів і багато всяких потрібних у польових у мовах дрібниць. Глянувши тоді на синів, я зрозуміла, що це все дуже серйозно… А коли ми провели Максима, Женя сказав, що в нашому районному центрі Козельці свободівці організовують зібрання ‒ хочуть створити місцеву самооборону, і що я повинна поїхати з ним. Після зборів попросив свободівця Сергія Андреєва відвести його у військкомат. Я дивилася на це все з важким серцем, але не могла його зупинити, бо вже тоді ми розуміли, що війна неминуча. Коли Жені прийшла повістка, він уже три дні був у військовій частині: я його провела теплого сонячного 21 березня.

Спочатку Женя поїхав у Гончарівське (Чернігівська область, де розташована перша танкова бригада ЗСУ), звідки він кілька разів ще приїжджав на вихідні. Пробув там квітень і травень, серйозно готував своїх хлопців з розвідувальної роти, а 5 червня, як ми пізніше дізналися, був наказ про сформування групи добровольців від 1-ї танкової бригади в Луганський аеропорт. Летіли туди з Ніжина літаком. Хлопці потім розповідали, що Женя тоді дуже сварився з якимось генералом, бо бійці їхали погано обмундировані, без належного озброєння. Навіть бронежилетів не було. Прилетіли туди серед ночі, по команді вистрибували з літака і кілька годин ховалися в лісовій посадці, аж поки не надійшов наказ зайти в приміщення аеропорту… Був час, коли хлопці дуже сердилися на свого командира за те, що постійно наказував рити окопи ‒ рив сам і змушував їх. Але завдяки тим окопам після перших танкових атак і обстрілів градами всі залишились живі… Казали, що мій син цілодобово жив у своєму окопі ‒ постійно був на сторожі. Як офіцер, відчував свою велику відповідальність.

Один хлопець мені розповів цікавий випадок. Женя викопав собі удвічі більший окоп, аніж він разом з товаришем. Коли їхні позиції обстрілювали з градів, цей хлопець біг до Євгена 50 метрів, а коли вскочив до нього в окоп, той запитав: "Ти чого летів до мене? За кілька метрів твій окоп, який ти сам викопав!" У ту хвилину хлопець просто забув про це і біг до свого командира. Я думаю, це психологічний фактор: солдат відчував себе в безпеці біля свого офіцера. Ще одна історія: коли за наказом з аеропорту виводили колону, одному військовому травмувало ногу, вирвало шматок тіла. Поки мій син колов йому знеболювальне, поки перев'язував, вони відстали від колони на 15 хвилин. Але їм таки вдалося наздогнати своїх. Цей військовий (Вадим Власенко) потім привіз свою медаль і сказав, що вона має бути в нас, бо його життя ‒ заслуга Жені.

А ще мій син ходив у розвідку на терикони. Це дуже небезпечно. Шестеро хлопців його підстраховували, а він понад три доби був там. Уявіть собі: спека, терикони нагріваються, постійно димлять, час від часу там бувають провали… Як він взагалі тримався без їжі і води стільки часу ‒ моє серце завмирає від думки про це. Тоді Женя передавав дані на свою військову частину і на добровольчий батальйон "Айдар". Після всіх тих подій він приїхав у відпустку (з 9 по 19 серпня), і ми бачили, як сильно він змінився, наче постарів за два місяці… Але під час відпустки теж не сидів склавши руки: разом з дружиною Танею організував волонтерську допомогу (купили два прилади нічного бачення, які передали на фронт через Максима), допомагав грошима своєму пораненому побратиму. Волонтер Юра Забора, який востаннє розмовляв з Женею по телефону 5 вересня, згодом розповів мені, що коли запитав його, що привезти, той нервово відповів: "Тим, що відступають, нічого не треба − пораненим допомагайте". Після відпустки брав участь у боях у Луганській області ‒ у Новосвітлівці, Сабівці, Лутугиному, Раївці, Жовтому, Щасті, Веселій Горі…

Наприкінці серпня 1-ша танкова бригада поступово стала покидати позиції. А тим хлопцям, які стояли на крайніх точках, не мали наказу відходити. Дехто сам ішов, а добросовісні і мужні залишалися. Коли 1-ша танкова відходила, Женя відмовився відступати. Він підійшов до військовослужбовців (то були бійці 22 батальйону територіальної оборони "Харків") і запитав їх: "Драпати звідси будете?". Вони відповіли, що залишаються. Їх зосталося четверо з одним БМП. Окопалися, підготували позиції і чекали. Їсти було що, зброя теж валялась просто під ногами… В якийсь момент настала мертва тиша: наших вже не було, а з того боку ще не прийшли. Тоді вони, як розповідав мені військовий, якому вдалося вижити, сиділи і плакали ‒ це були сльози не страху, а великої досади і сорому за відступ своїх. А потім збадьорилися і просто почали виконувати свою роботу.

Коли почули звук ворожих танків, двоє хлопців пішли у розвідку (події відбувалися в с. Весела Гора Слов'яносербського району), щоб оцінити обстановку. Та їх викрили, почали обстрілювати і вони по рації попросили мого сина забрати їх з-під обстрілу на БМП. Він поїхав. То пришвидшував хід машини, то сповільнював, щоб його не підстрелили. Тоді з'явилась ворожа колона з командним полком і хлопці вирішили йти в атаку на командний пункт противника. Розуміли: якщо цього не зроблять ‒ загинуть вони і всі ті (десь 50 осіб), хто ще залишився на останній лінії оборони і не встиг вийти. Костя (К. Фортушний ‒ військовослужбовець, який був тоді з Євгенієм Лоскотом, ‒ ред.) розповідав, що вони тричі атакували ворога по 10-15 хвилин, а на третій раз в них поцілили, машина палала і збавляла хід. Хлопці зістрибнули, Женя проїхав трохи далі, а потім хлопці бачили вибух БМП. Вони були впевнені, що мій син підірвав її, щоб не дісталась ворогу, і повернувся шукати своїх. Що було опісля ‒ я дізнавалася по крихтах… Спочатку його видав хтось з місцевих, а коли ховався на покинутій фермі, вночі його підстрелив снайпер, потім за ним прийшли 20 російських ГРУшників. Мій син відмовився здаватися, прийняв бій, а потім з вигуком "Руські не здаються! Слава Україні!" підірвав себе гранатою. Але я дізналась, що й це не був кінець: напівживий він залишався ще чотири доби, а потім його застрелили в голову. Хоча в медекс­пертизі написали, що мав осколкове поранення голови, та я сама бачила прострелену голову сина…

Результат подвигу військовослужбовців, які не відступили, ‒ величезний. Коли обстрілювали БМП, у якому був Женя з хлопцями, ворожа сторона вирішила, що попереду ‒ наші військові частини і що так просто вони не пройдуть. Тоді ворог зупинив наступ на цілу добу. За цей час вийшли з оточення півсотні українських вояків, а до Щастя встигла підійти 92 бригада й айдарівці. Разом вони захистили стратегічний міст і перекрили дорогу на Харків та Одесу. Ворог не зумів захопити ні міста Щастя, ні ТЕЦ, яка забезпечує всю Луганську область електроенергією".

Як шукали загиблого Героя

"Майже цілий рік сина вважали зниклим безвісти. Ми так надіялися, що він в полоні, що живий. Якби не ця надія ‒ не знаю, як би нам вдалося цей рік прожити. Ми здали аналіз на ДНК, збігів не було, і це теж давало надію. Спочатку мені вдалося знайти тих хлопців, які були з моїм сином у боях 5 вересня. Потім зʼявилось відео про те, як ОБСЄ забирає останки загиб­лих воїнів, і ми впізнали Женю… До останнього боялися в це вірити. Про обмін останків українських воїнів з Веселої Гори домовлявся Володимир Киян ‒ офіцер з позивним "Тайфун", який загинув через рік у місті Щастя, підірвавшись на розтяжці. Повторний аналіз ДНК підтвердив збіг, і 7 вересня ми забирали Женю з м. Дніпро додому. Рівно через рік з дня загибелі, 9 вересня, його поховали.

Мій син загинув молодим. Не встиг зробити багатьох справ. Був дуже палким патріотом України, тому й був членом ВО "Свобода". Свого часу самовіддано роздавав газети, навіть не відпочивши після нічних змін, ‒ хотів, щоб люди знали правду. Я кілька разів спостерігала, як він це робив: для кожної людини знаходив тепле слово, якесь особливе звертання, навіть на відкриту ворожнечу реагував спокійно. А сьогодні я пробую продовжувати синову справу, бо й сама мала завжди націоналістичні погляди і так виховувала своїх синів. "Свободу" вважаю політичною силою, яка повинна об'єднувати українську націю. Наша держава у світі буде самодостатньою і сильною лише тоді, коли народ матиме свою національну гідність, пишатиметься своєю історією, боротиметься за сьогоднішній день, щоб створювати своє майбутнє…".

Розмовляла Леся БАСАРАБ