ВО "Свобода"

ENG

7 жовтня 2016
"У мене все добре - навколо палають "гради", зловив уламок в руку, із їжі - тільки роса". Пам'яті Віктора Лавренчука
"У мене все добре - навколо палають "гради", зловив уламок в руку, із їжі - тільки роса". Пам'яті Віктора Лавренчука

7 жовтня Вікторові Лавренчуку мало виповнитися 30 років. Певно, в цей час він був би десь на широких просторах українського Сходу. Яворинки би привезли величезний торт для всієї батареї, хтось по телефону співав "Многая літа!", а побратими по зброї цього дня наблизили би перемогу українського війська. Але 8 грудня 2014 року старший навідник мінометної батареї 1-ї танкової бригади, член Прилуцької "Свободи" Віктор Лавренчук загинув у селі Піски під час шквального мінометного обстрілу московських окупантів.

У пам'ять про нього воєнна прес-служба ВО "Свобода" підготувала збірку спогадів - у них Віктор завжди живий і завжди поруч. Це важливо - адже людей, що можуть стати взірцем для інших, на шляху зустрічається не так багато.

Біографія цього націоналіста має чимало особливих акцентів. Перші 3 роки життя хлопець із батьками та двома старшими братами не бачили України. Служив у Криму і його мало що відділяло від продовження військової кар'єри на флоті ¬- але став артилеристом у складі танкової бригади. Батько обіймав ідеологічну посаду в совєцькій армії - але дітей виховав націоналістами. Віктор першим рушив на фронт і відмовлявся його залишати навіть після поранення, навіть для відпустки. Його бойові будні - ніби рядки із пісні: "Мамо, у мене все добре - снідаю сонцем, п'ю росу…".

Віктор Лавренчук народився 7 жовтня 1986 року у родині військового Івана та бібліотекарки Катерини Лавренчуків, був наймолодшим із синів. Був жвавим, допитливим і привітним хлопцем. "Вітя пішов до школи, як йому ще не виповнилося 6 років. Дружина взяла його з собою на роботу й він попросив: "Мамо, відведи мене до класу, де такі самі дітки, як я". Вона відповіла, що в першому класі вчаться трохи старші. А він на них подивився і сказав: "Ні, вони такі ж. Я залишаюся в школі". Дружина мені похвалилася ввечері, що Вітя хоче вчитися. Чого ми маємо його зупиняти? Він провчився 11 років і ми ніколи не мали проблем із його навчанням - найгірша оцінка у нього була "4". Він був чи не найменшим у класі і вчився чи не найкраще за всіх. Як він випустився - вчитель бідкався, що не буде з ким їздити на олімпіади", - розповідає батько Віктора Іван Лавренчук.

Після школи Віктор отримав дві освіти - бухгалтерську та будівельну. У 2004-му пішов служити у Військово-морські сили України. Службу проходив у Севастополі та Євпаторії, отримав військовий фах корабельного артилериста. Можливо, пішов би слідами батька, що зробив військову кар'єру, та вже в той час у Криму лишали тільки місцевих, готуючи ґрунт для майбутнього вторгнення та колаборації.

Після служби й повернення відразу почав працювати. Мав золоті руки, робив ремонти у квартирах. Часто допомагав друзям та відмовлявся від грошей, хоча жив дуже скромно й мав годувати свою родину.

Друзі говорять про Вітю як про привітну, щиру людину, яка завжди прийде на допомогу. На його устах завжди була усмішка, а якщо бачив когось похмурим - підбадьорював фірмовим: "Вище носа!".

Віктор Лавренчук на одній із акцій
Віктор Лавренчук на одній із акцій

Віктор був ідейним націоналістом, у лави "Свободи" вступив 2012 року - слідом за сестрою Ларисою.

"Коли Вітя приєднався до "Свободи" - йому стало легше жити, він зустрів однодумців. Мав патріотичний стрижень, що особливо проявилося, коли він приєднався до партії. Коли поїхав на Майдан - ми розуміли, що його спонукає обов'язок брати участь у змінах в державі. Сидіти склавши руки - це не його. Ніхто й не думав відмовляти ні його, ні Ларису. Коли були розстріли - він саме лежав удома хворий і дуже переживав, що він не там, де його місце", - розповідає батько.

У Чернігівській організації його знали всі - адже Вітя брав участь в усіх важливих акціях, працював як агітатор, був безвідмовним солдатом націоналістичного фронту.

"Вітіною старенькою машиною ми об'їздили, мабуть, півобласті. У 2012 дуже багато зробив для нашого результату на парламентських виборах. Не відмовляв у допомозі, навіть якщо був дуже зайнятий. Таких людей зустрічаєш за все життя одиниці. Якось поїхав із родиною з міста, а Вітя лишився у нас годувати собаку. Нам зручно - є на кого лишити тварину, Віті теж добре - не треба на роботу добиратися з села. Повернулися днів за 5 - а у нас на кухні вже плитка покладена. Вітя був такий, що йому гроші в руки не всунеш. Зі своїх не брав, хоча жив дуже скромно. Шкода, що з таких безвідмовних людей часто користуються і не відплачують тим самим.

Вітя мав не лише золоті руки, а й такий самий характер. "Хто по дрова?" Він із посмішкою: "Я!". "Хто в Чернігів на акцію?" Знову Вітя. Особисті справи він відсував на другий план і не відмовляв у допомозі. Однаково охоче їздив і на Яворину, і на Майдан. На Революції гідності з ротаціями пробув усі 3 місяці - разом із чернігівською сотнею жив у Палаці Свободи. Але не хизувався своєю участю, "селфі" там не робив - був там, бо відчував, що там потрібен. Про нього не почуєш поганого. Всі, хто був поруч із ним, отримували море світла", - згадує прилуцький свободівець Костянтин Лубенцов.

"Він мені запам'ятався, як і вся Прилука, що стала для мене святою і націоналістичною, після маршу на честь Миколи Міхновського. Віктор був молодим хлопцем із сором'язливою посмішкою і синіми очима - просто голлівудський красень. Підбив його на інтерв'ю про марш. Був гордий, що відкрив для себе ще одного свободівського спікера - прекрасного брата Лариси Лавренчук.

Ще раз він ввійшов у мою пам'ять під час нашого спільного перебування на ШеФесті в Моринцях улітку 2014-го. Ми разом спускалися у табір, що розташовувався в улоговині. З ним так класно було мовчати, поруч із ним можна просто бути самим собою. Це відчуття важко пояснити словами, але хотілося, щоби він був поруч. Це схоже на досконалу козацьку дружбу. У його хаті є книга "Прилуцький полк" Олександра Лазаревського. Вона показує шляхетність нашої території, вчить, що за відчуття українства можна померти. Я зрозумів, що після цієї книги Віктор не боявся загинути за Україну. Від цієї думки мені стало спокійно", - розмірковує дослідник історії Ростислав Мартинюк.

Після Майдану Віктор першим зі свободівців Чернігівщини пішов на війну.

"Ми з ним часто зідзвонювалися. Він геть не змінився. Про все говорив із посмішкою, не жалівся. Зайвого ніколи не казав. А востаннє бачилися, коли Вітя приїжджав у відпустку. Тоді вся наша команда, якою ми працювали на виборах, була при владі. Я був дуже радий його бачити. На Вітіних вустах - як завжди - сяяла посмішка", - згадує Костя Лубенцов.

Віктор Лавренчук
Віктор Лавренчук

Після вторгнення Росії Віктор став до лав Збройних Сил України уже 19 березня 2014 року. Наступного ж дня вирушив на збори на полігон в смт. Гончарівське, де проходив навчання.

"Тільки-но оголосили про першу хвилю мобілізації зразу ж відправився до військкомату. Наступного дня відправився на навчання до Гончарівського. Думки "відкосити" я не мав. Мої батьки виховали мене людиною, яка повинна боронити свою родину та державу від загарбників", - розповідав Віктор в інтерв'ю, яке записали свободівці під час відпустки вояка.

Націоналіст рвався у зону бойових дій, однак 1 танкова бригада стояла на кордоні з РФ, де теж була небезпека - адже ворог накопичував там техніку. Опісля підрозділ було перебазовано у луганський аеропорт.

"З самого початку я хотів воювати в зоні АТО, а не сидіти далеко від лінії вогню. Бо хочу бути корисним там, де це найнеобхідніше. Неодноразово писав рапорт з проханням перевести мене в зону бойових дій. Нарешті одним ранком нам дали декілька годин на збори, сказали, що наш батальйон передислоковують. Вже ввечері цього дня наш літак приземлився в аеропорту міста Луганськ. Саме цей літак згодом був збитий росіянами, коли бійці 25-ї десантної бригади летіли на підсилення наших позицій. Вічна пам'ять героям…"

Віктор Лавренчук з бойовим побратимом в аеропорту
Віктор Лавренчук з бойовим побратимом в аеропорту

"Вітя завжди казав, що в нього все нормально. Хоча в луганському аеропорту вони і росу збирали, і дощову воду пили. Ми не знали, що його було поранено там. Лише коли приїхав у відпустку - побачили рубець на плечі. Сказав: "Пусте, це легке поранення…". У нього завжди все було добре", - згадує Іван Лавренчук.

А ось те саме - із вуст Віктора: "Спочатку до аеропорту можна було під'їхати, привести необхідне. Потім терористи взяли його в оточення. Взагалі ситуація була напруженою, щодня і щоночі відбувалися перестрілки. Особливо ситуація загострилася після "перемир'я", під час якого терористи завезли усю необхідну техніку з Російської Федерації. Нас почали обстрілювати не тільки з "градів", "ураганів", а й з іншої невідомої техніки: кожну ніч у небі спалахували зарева, після яких лунали вибухи, летіли уламки. Якось під ранок уламок від "граду" влучив мені в руку, зачепивши артерію. Я не відчув ніякого болю, тільки коли побачив багряну кров на сорочці зрозумів, що сталося. Мені відразу надали першу медичну допомогу, згодом витягли уламок та зашили рану. Деякий час я не міг виконувати свої функції навідника міномету, але від шпиталю відмовився".

Після того, як українські захисники залишили аеропорт, батарею Віктора було передислоковану в Сабівку, де обстріли "градами" не припинялися ні на день. 1 танкова лишалася на позиції, аж доки всі суміжні підрозділи не залишили плацдарм. Однак про участь 1 танкової у війні у ЗМІ не було чути нічого - чомусь надавали перевагу окремим підрозділам. Звісно, для тих, хто щодня ризикував життям, така вибірковість була неприємною.

Віктор Лавренчук та свободівці-волонтери
Віктор Лавренчук та свободівці-волонтери

Війна виокремила у "Свободі" когорту воїнів і когорту волонтерів. Помічники вояків не раз бували на теренах Луганщини й Донбасу, де перебував Віктор. Та він майже завжди казав, що в нього все є. Лише після виходу з ЛАП попросив форму для підрозділу - адже їхня вся була пошматована, засмальцьована, вигоріла. Природна скромність, порядність і щедрість змушували думати, що є ті, кому харчі та речі є необхіднішими.

Після колосального напруження, якого щодня зазнавали захисники аеропорту, вояки отримали коротку відпустку. Вітя не сидів удома - встиг побувати і на партійній акції, і відвідати ШеФест.

"Він тоді приїхав усміхненою, відкритою й абсолютно щасливою людиною. І цю доброзичливу атмосферу він сіяв навколо. Пам'ятаю нашу зустріч з Вітею та його розрахунком під Щастям - у них в підрозділі були дуже теплі відносини, усі вони були радісними й усміхненими. Це дуже контрастує із загальним уявленням про вояків. З початком війни чоловіки запустили бороди, їхні обличчя набули суворості. А Вітя Лавренчук, як і Мирослав Мисла - це тип воїна, що виграватиме війну. Це усміхнені, охайні, поголені чоловіки, що зберігають людські емоції, щирість і доброту. Вітя не вдавав із себе великого героя. Хоча пройшов луганський аеропорт - і ця битва й операція з прориву були не менш героїчними, ніж оборона ДАП", - говорить заступник Голови ВО "Свобода" з воєнних питань, вояк РУВ Юрій Сиротюк.

Розповідь про антипафос Віктора підхоплює прилуцька свободівка Катерина Дротянко: "Під час відпустки я намагалася вмовити його виступити на міському заході. Розповісти про те, як він героїчно захищає нашу Батьківщину. Віктор відмовився, сказавши, що ніякий він не герой, а те, що він робить, є просто його обов'язком, що на Сході це не кіно, а жорстокі реалії, де калічаться та гинуть твої побратими, це не можна розповідати як казку. Це те, що не дає спокійно спати в ночі, що залишиться в тобі назавжди. Мабуть, таких справжніх, щирих і, можливо, навіть занадто скромних людей як Віктор я не зустрічала.

Якось запитала у Віктора, чи є у нього страх на війні, чого боїться найбільше. Зі слів Віті, страх був за життя побратимів та страх опинитися в полоні, тому завжди мав при собі гранату, щоб відірвати чеку, якщо опиниться у лапах ворога, боявся тільки, щоб жага до життя не завадила це зробити…".

Восени 2014-го підрозділ Лавренчука був передислокований у Донецьку область в район Волновахи. "Але й тут без зрад не обійшлося. Одного разу хтось "злив" інформацію, на який саме блокпост буде відправлений наш батальйон. І ці локації були жорстоко розстріляні. На них уже заздалегідь були наведені міномети. Честь і хвала нашому командирові, який вчасно зміг відвести нас та зберегти життя. Але пощастило не всім - доля деяких бійців і досі не відома".

Здавалося, що гарячі будні лишилися позаду. Батальйон відверто нудьгував, а Віктор рвався в бій. У кінці листопада 2014-го він приїхав у місячну відпустку додому. Але перервав її вже за 3 дні, коли дізнався, що його батарею перекинули в район Пісків для прикриття захисників донецького аеропорту. Підрозділ був недоукомплектований. Тож Віктор, для якого справа стоїть на першому місці, вирушив у Піски. "Він дуже переживав, що 18-20 лютого не був на Майдані, коли там були бої - лежав вдома хворий. Цього разу він не міг собі дозволити бути не там, де потрібно. Вітя встиг побачитися з сином, вдома лишилися плани на ремонт, а хлопці поспішали на фронт", - розповідає сестра Лариса.

Віктор Лавренчук із сестрою Ларисою
Віктор Лавренчук із сестрою Ларисою

"Ще 6 грудня мати вітала Вітю з Днем Збройних Сил України, казала, що хлопці - справжні герої. Він тільки відмахнувся: "Та які ми герої?". Проте свято таки було з ними - відзначали дитячим шампанським. На бойових позиціях вони не вживали алкоголь", - згадує Іван Лавренчук.

8 грудня під час посиленого мінометного обстрілу ворожа міна потрапила у бліндаж Вікторового розрахунку. Усі хлопці загинули. Напередодні "перемир'я"…

Юрій Сиротюк: "Вітя навчив мене тому, що в спілкуванні із військовими не можна нічого переносити на завтра. Коли я був у Пісках у грудні 2014-го, ми домовилися зустрітися з ним. У той день я замотався, а надвечір почався сильний мінометний обстріл і до Віті прорватися не було можливості. Наступного дня Вітя загинув. Тож не можна нічого відкладати, і переносити, треба приділяти воякам максимальну увагу, тому що війна має властивість дуже швидко забирати дуже дорогих людей.

Наступного разу ми пішли з хлопцями із "Карпатської Січі" попри обтикану розтяжками територію у Пісках. Викопали кущ калини і привезли його батькам Віті. Вони посадили її на могилі Віті - за старою українською традицією".

Підготувала Настя Сніжна, Воєнна прес-служба ВО "Свобода"